Рецензия на книгу «Мальва Ланда»
Дочитала нарешті. І у мене питання тепер: і шо?
Ні, взагалі, дуже широкий спектр емоцій у мене викликала ця книжка. І першою емоцією був захват. Дуже мені сподобалася мова, як літературна українська з шикарними просто описами, так і колоритна галицька говірка, якою автор наділяв деяких персонажів.
А потім я перестала розуміти, що взагалі відбувається (що, в принципі, нормально для постмодерного роману, да?).
А потім мені стало нудно.
Знаєте, таке враження, що людина відчула: все можна! Йди куди хочеш, пиши про що хочеш! І вона радісно пише. От прямо про все. Тому що хочется всього і одразу, орієнтирів немає, напрямку немає, нічого немає. Свобода!
Можна писати про секс? Давайте. Про секс з трьома карлицями, тещею, з тілом жінки з чоловічою головою, з жіночою головою без тіла, з русалкою, з однорогом, з восьмирічною дівчинкою... А чого?
Давайте запхаємо на сміттярку цілий кагал бандерівців, з курдами їх от подружимо, зведемо борщ до скаральної страви. А чого?
Що там ще... Резервацію зробимо з ідеальним порядком, де в`язні у тюрмах шкрябають написи цвяхом на уявному пам`ятникові.
Упирів ще для повного щастя додамо, а чого?
Ні, абсурдність як художній прийом я розумію. І посил розумію. Але тут вийшли якісь окремі шамтки, самі по собі цікаві, але не дуже між собою з`єднані.
Нагородив, корочє, городів Винничук, ой-йой. Не продерешся.